joomla template

Меню користувача

Коротка історія Смілянського краю

image002 Історія України складається з історії окремих її частин – самобутніх і неповторних. Саме таким неповторним куточком України є Смілянщина – край в минулому якого, як в краплині води, відбилася давня і новітня історія нашої Батьківщини: від найдавніших поселень доби кам’яного віку і слов’янських городищ часів Київської Русі, від татарських набігів і козацьких звитяг, від заграв революції до сьогоднішніх днів. І дуже відрадно, що ця багата своєю історією і людьми, земля постійно перебуває в полі зору невтомних у своїх пошуках смілянських краєзнавців, подвижницька праця яких знайшла втілення у краєзнавчих виданнях останніх років.

Із сивої давнини, з красивих героїчних легенд постало мальовниче місто Сміла. Місто розташоване у Черкаській області на березі ріки Тясмин при впадінні в неї річки Срібрянки, за 30 км. від обласного центру. Сміла пройшла шлях від невеличкого поселення до одного з найбільших міст Черкащини.

Смілянський край має цікаву багату історію.

Територія району була заселена людьми починаючи з епохи пізнього палеоліту (20-30 тисяч років тому). З цього ча­су, змінюючи одні одних, тут жили племена неоліту, Дпіпро-донецької культури, скіфів, сарматів, слов’ян. Існує гіпотеза щодо існування на території Сміли в часи Київ­ської Русі літописного міста Кулдюрева, який згадується в літописі Руському під 1191 роком. Проте, останні археологічні дослідження здійснені на території міста експедиційним загоном під керівництвом Назарова О.В. наприкінці 2007 – першій половині 2008 років дозволяють стверджувати, що найдавніше поселення на цій території виникло ще на початку раннього залізного віку, орієнтовно у ІХ – на початку VІІ ст. до н.е.

В 1239-1240 роках територія Смілянщини була спустошена монголо-татарським навалом. Але все це можна наз­вати передісторією.

На території нинішньої Сміли майже у самісінькому центрі стояв середньовічний замок, час виникнення якого сягає ХIV століття, а саме 1397 року, який 25 серпня 2009 року сесія смілянської міськради визначила як рік заснування Сміли.

Достовірні відомості про виникнення Сміли з’являються у ХVI столітті в документах Великого князівства Литовського. Тоді ці землі на окраїні литовської держави межували з «Диким полем». Поселень було мало, багато з них були не постійні – проіснувавши декілька років вони або занепадали, або їх розоряли кочівники і життя в багатьох з них більше не відроджувалось. Брацлавський міщанин Яцько (Юсько) Тимкевич узяв в оренду в Жубриків – великих черкаських землевласників землі в районі ріки Тясмин. Згодом він хотів закріпити за собою цю вигідну у багатьох відношеннях ділянку. Підтвердженням цього служить і перша письмова згадка про ці землі: «20 квітня 1533 року великий князь литовський Сигізмунд І (Старий) дав Яцьку Тимкевичу привілей на порожнє урочище над Тясмином». Через деякий час тут виріс хутір, названий у народі ім’ям власника – Яцьково-Тясмино. Як населений пункт, Яцьково вперше згадується 17 квітня 1544 року в листі великого князя литовського.

У 1633 році польський гетьман Станіслав Конецпольський за 24 тисячі злотих купив у останньої представниці роду Жубриків Христини землі по берегах Тясмина. Новий власник намагається залюднити свої спустошені татарами землі й надає селянам пільги. Сміла (сучасна назва поселення з’являється в 50-х роках ХVІІ століття) перетворюється на невеличке містечко.

До тих часів відноситься і легенда, яку записав граф Л.О. Бобринський: «Якась-то дівчина провела воїнів через важкодоступне болото в тил до ворога, щоб визволити бранців. Вони перемогли тьму-тьмущу ворогів у кривавій битві, але дівчину не вберегли. Поховали воїни героїню над Тясмином і назвали її Смілою, містечко Тясмино згодом унаслідувало її ім’я».

В образі дівчини з легенди – Сміли Василь Симоненко побачив українську Жанну д’Арк.

24 листопада 1998 року на 4 сесії районної ради затверджена символіка району – герб і прапор.

image006 Біле поле герба – символ чистоти, ясних помислів, мирних намірів населення району, надії на світле чисте майбутнє; сніп пшениці і горизонтальні смуги символізують сільськогосподарський район, хліборобську працю людей на врожайній ниві; гілки і плоди калини – символ нашої квітучої, незалежної держави, рідної землі, отчого краю.

Прапор району являє собою полотнище малинового кольору, який був традиційним кольором головного козацького прапора. У центрі прапора – зображення герба району на ознаку того, що це прапор Смілянського району.

Після пільгових років польська шляхта намагалася поневолити селян, з обов’язковим покатоличенням. Через це часто спалахували селянсько-козацькі повстання.

У роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 рр. Сміла – сотенне містечко, що відносилося до Чигиринського полку. У місті знаходиться резиденція гетьманича Тимоша Хмельницького. Після зречення від гетьманства Юрія Хмельницького на козацькій раді у Корсуні він відправляється до Смілянського Ірдинського Виноградського Успенського монастиря. Через 15 років отримує церковне звання «архімандрит».

image008 Друга половина ХVІІ століття стала для Смілянщини суцільним лихоліттям. Постійні чвари, зради, битви, повстання, набіги татар і турків привели до спустошення краю.

У 20-х роках ХVІІІ століття власниками Сміли стають польські вельможні князі Любомирські.

У другій половині ХVІІІ ст. сколихнула Смілянщину Гайдамаччина.

У 1768 розгорілося найбільше у сучасній історії повстання селян проти своїх духовних і соціальних гнобителів поляків, яке отримало назву  «Коліївщина». Боротьба з обох сторін носила вкрай жорстокий характер. На Смілу напали гайдамаки, керовані М.Залізняком, спалили замок Любомирських, знищили багато мирних жителів, переважну більшість яких становили поляки та євреї.

В поемі «Гайдамаки» Т.Г.Шевченко так написав про ці події: «Горить Сміла, Смілянщина, кров’ю підпливає…».

Боротьба народних мас примусила польську шляхту йти на деякі поступки. 2 березня 1773 року король Станіслав-Август надав Смілі привілей на Магдебурзьке право і відповідно міське управління.

image010 У 1787 році, зважаючи на неспроможність захистити себе від нападів гайдамаків, князь Ксаверій Любомирський продає землі, що належали йому в цих місцях, за два мільйони російських рублів сріблом ясновельможному князю Потьомкіну Тавричеському, у тому числі і «польское имение Смелу с околицами».

Смерть Г.О.Потьомкіна-Таврійського 5 (16) жовтня 1791 р. Призвела до розподілу великого Смілянського маєтку між родичами – його племінниками і племінницями. Дев’ятим у списку наслідників був граф Олександр Миколайович Самойлов.

Після довгих судових тяганин Смілянщина в 1793 році остаточно закріплюється за графом Олександром Самойловим. У тому ж році Правобережжя Дніпра входить до складу Російської імперії. Сміла стає повітовим центром, але через рік присутні місця переводяться в Черкаси. Із січня 1795 року Сміла – містечко Черкаського повіту.

Нова епоха розвитку містечка починається у 1838 році, коли Сміла стала власністю Бобринських.

З 1838 року містечко Сміла з прилеглими селами перейшли у володіння графині Софії Олександрівни Бобринської (до шлюбу Самойлової).

Чоловіком Софії Олександрівни став граф Олексій Олексійович Бобринський, онук імператриці Катерини ІІ і князя Григорія Орлова. В історію Сміли та Київщини назавжди увійшло ім’я графа-економіста, графа-цукрозаводчика, графа-агронома, графа-винахідника, людини, яка присвятила все своє життя служінню Батьківщині.

Як згадував Петро Вяземський, «граф Бобринський був людиною захоплень, завжди благородних і чистих».

image012 Лише в Смілі завдяки його зусиллям збудовані пивоварний завод (1843, механічний завод (1840), головний завод з переробки цукру-піску на рафінад (1838). 1842 року стала до ладу найбільша в повіті безплатна лікарня на 100 ліжок, названа графом після смерті коханої дружини Софіївською.

Славні справи батька продовжили його сини: Олександр, Володимир, Лев. Сміла завдячує їм будівництвом залізниць, станції Бобринської і залізничних підприємств при ній, облаштуванням селищ, розширенням і реконструкцією діючих заводів, створенням навчальних закладів, будівництвом суспільних, культурних і культових споруд.

Представниками роду Бобринських багато зроблено на ниві суспільної діяльності і добродійності. Для представника гілки сім’ї Бобринських Олексія Олександровича (1861-1938) професією стала археологія. З його іменем пов’язані важливі наукові відкриття. Він автор унікальних творів з історії різьблення по дереву та камінню. («Різний камінь в Росії», 1916).

Описано археологічні розкопки, які зроблено під керівництвом Бобринського О.О. у трьохтомнику «Курганы и случайные археологические находки вблизи местечка Смелы»

Бобринські, також, сприяли розвитку освіти міста. У 1864 вони заснували парафіяльну школу для хлопчиків, що стало початком народної освіти в Смілі. В 1884 році були відкриті два технічні класи при Смілянському рафінадному заводі в приміщенні двокласного загальноосвітнього училища. Це був перший в країні учбовий заклад для підготовки техніків-хіміків і майстрів цукрового виробництва.

Також, великий вклад в розвиток Смілянського району внесли брати Яхненки і Симиренко.

Торгову марку «Брати Яхненки і Симиренко» у 1815-1820 роках заснували брати Степан, Терентій і Кіндрат Яхненки (яких з кріпацтва викупив батько) та їх товариш Федір Симиренко, що згодом одружився з Анастасією Яхненко.

Внук запорізького козака Андрія, який не присягнув Катерині II, кріпак князя М. С. Воронцова Федір Симиренко орендував млини на р.Вільшанці й, заробивши необхідну суму, купив собі вільну. Брати Яхненки займалися торгівлею шкірами, збіжжям, борошном, орендували млини в Умані й Смілі. Завдяки комерційній спритності Яхненків і підприємницькому хисту Федора Симиренка вже в 30-ті роки фірма мала власні крамниці й комори по всій Україні.

Так, наприклад, вони закуповували весь врожай овочевих і фруктових культур в Ірдинському Виноградському Успенському монастирі. Про що свідчить праця Самкова О.М. озвучена на Черкаській обласній краєзнавчій конференції 26 вересня 1989 року на тему: «Виноградський монастир за матеріалами держархіву Черкаської області 1848-1870рр.»:

«Особенно хорошо получалось в монастыре с садом. Монастырские садовники выращивали свои сорта яблок: зимний сорт – «опруты», летний – «шлапак». До сих пор среди остатков монастырского сада попадаются яблони привитые на липовых пнях. Я думаю, это говорит о многом. И не напрасно опытный купец Федор Семиренко на протяжение многих лет скупал фрукты и «овощ» из этого сада. Видимо, под «овощью» имеются ввиду ягоды клубники или садовой земляники. Я думаю, что своим наметанным глазом именно здесь, он приметил выгоду, красоту и пользу садоводства. Как знать, не в Виноградском ли монастыре корни того дерева, крона которого сейчас пышно красуется в Млиеве. Я имею ввиду Млиевскую научно-исследовательскую станцию садоводства и плодоовощеводства.»

Головним генератором і впровадником планів ТД «Брати Яхненки і Симиренко» був Платон Федорович Симиренко. По закінченні пансіона Золотова в Одесі з волі батька він не вступив до Московського університету, а допомагав на фірмі, часто бував на заводах Бобринського, придивлявся до виробництва цукру.

Їздив на кращі цукрові заводи Німеччини і Франції. Згодом втілив побачене при будівництві Ташлицького заводу, закупив кращі на той час машини й агрегати, запросив іноземних фахівців (30 фахівців із сім'ями переїхали до Ташлика, заробітна плата їх була вдвічі більшою, ніж у Франції). Закінчивши політехнічний інститут у Парижі, Платон з 1843 року стає технічним керівником родинної фірми.

1846 року фірма клопочеться перед київською владою про придбання двох десятин землі на Куренівці, околиці міста, аби збудувати новий цукрово-рафінадний завод. Не отримавши дозволу, вибрали інше місце – між Млієвом і Городищем на Черкащині.

Тут виросло справжнє промислове диво-містечко. Першою збудували цеглярню, з цегли якої 1848 року постали семиповерхова рафінарня і цукроварня, обладнані за останнім словом техніки – ручну працю замінили парові машини.

Пізніше з’явився спеціалізований машинобудівний завод (перший в імперії!), що забезпечував вчасний ремонт модерного іноземного устаткування і виготовляв необхідні деталі для підприємств інших губерній.

Тут же виготовили перші судна з металевим корпусом – пароплави «Українець» і «Ярослав», які транспортували до чорноморських портів цукор Яхненків-Симиренка.

Родинна фірма набирала обертів, це був справжній холдинг з розгалуженою мережею промислових і торгових підприємств по всій імперії. Однак наприкінці 60-х ТД почав зазнавати ударів через хвороби та смерті засновників (1863 року померли Кіндрат Яхненко та Платон Симиренко, за кілька років пішли з життя Анастасія, Терентій та Степан Яхненки, а також Федір Симиренко).

Аби перестрахуватися, кредитори фірми 1861 року призначили адміністрацію, яка перебрала на себе ведення справ родинної фірми. 1862 року сім’я Платона Симиренка у зв'язку з тяжкою хворобою годувальника потрапила під опіку Черкаського міського сирітського суду. Фінансові справи Ташлицького заводу контролювалися судом, дрібні сімейні витрати ретельно перевірялися чиновниками. По смерті Платона Симиренка суд призначив опікунами дітей і майна покійного його дружину Тетяну Іванівну та брата Антона Федоровича (що помер через два роки).

Тетяна Симиренко виявила неабиякі здібності у виробничих і господарських справах, підприємство залишалося прибутковим. Однак шестеро дітей вимагали уваги, і влітку 1866 року Т. Симиренко підписала контракт, за умовами якого орендним утримувачем Ташлицького заводу став молодший брат покійного Платона Василь Симиренко. А через три роки завод перейшов під загальне керівництво фірми «Брати Яхненки і Симиренко».

Ташлицький завод був єдиним, де справи йшли добре. Некомпетентні й несумлінні службовці адміністрації довели фірму практично до банкрутства. Кредитори змушені були повернути родині право голосу.

1868 року Василя Симиренка було обрано головою адміністрації сімейної фірми.

Утім, як не намагався молодий інженер (як і брат, він закінчив паризьку політехніку) порятувати фірму і повернути їй колишню славу, та незгода поміж кредиторами лише прискорила крах Торгового дому.

1873 року Василь Симиренко, відмовившись від своєї частини спадщини, залишив посаду голови адміністрації й полишив Мліїв.

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» перестала існувати у 80-х роках XIX ст., майно було розпродано і сплачено борги.

Василь Симиренко, залишившись без спадку, з торгів за невелику ціну придбав занедбану державну цукроварню у Сидорівці недалеко від Корсуня, на Канівщині, де й оселився з молодою дружиною Софією Альбрандт. Беручи позики, часом на не дуже вигідних умовах, він налагодив випуск цукру-рафінаду найвищого гатунку. Сам розробляв моделі промислового обладнання, просиджуючи ночами за кресленнями, а вдень порпався біля заводських машин – був непоганим конструктором і слюсарем, який не цурався «чорної» роботи.

1876 року Василь Симиренко реєструє патент на випаровуючий апарат, що вдвічі скорочував витрати палива на переробку цукрового буряку. Крім того, працюючи в хімічній лабораторії, він винайшов нові способи виварювання цукру. У спеціальних технічних журналах Росії часто друкувалися наукові статті В. Симиренка.

Незабаром у Сидорівці на підприємстві, яке приносило мільйонні прибутки, господар відкрив пастильню (першу в Російській державі!), де з яблук саду, що його заклав і виростив сам Василь Федорович, виготовляли мармелад і пастилу «Українську», які експортували за кордон та прописували хворим у місцевій лікарні.

До початку ХІХ століття Тернівка належала графу Самойлову, який пізніше продав село герою І Світової війни генерал-майору артилерії Граве Х.Х., який під час війни Росії з Францією керував Київським арсеналом. Вся артилерія, що була задіяна під час бойових дій була виготовлена  на ливарнях «Арсенал» під керівництвом Граве Х.Х..

image014 У 1822 році генерал Граве Х.Х. на свої кошти збудував дерев’яну церкву Дмитрія Солунського, яка тепер є пам’ятником архітектури початку ХІХ століття.

Біля церкви зберігся сімейний склеп родини Граве:

«При розкопках склепу обласним краєзнавчим музеєм із склепу було вилучено нагородний пістолет з карбуванням «Граве от Кутузова»» (Згідно свідчень директора Тернівської школи Дардан Т.П.).

image016 У 1989 році Радянська влада планувала створити музей І Світової війни у церкві. Головною експозицією музею була діорама артилерійських  редутів князя Багратіона. Вона відображає події, що відбувалися при Бородінській битві, де російські батареї вели вогонь з гармат відлитих на «Арсеналі». Таким чином, планувалося вшанувати пам’ять великого земляка генерал-майора артилерії Граве Х.Х..

1991 рік вніс кардинальні зміни у долю Радянського Союзу. Будівля церкви була повернута прихожанам с.Тернівка. Музей було перенесено до нової будівлі школи. На сьогодні, це єдиний в області цільовий музейний заклад, який оповідає нам про події далекого 1812 року.

image018 ХІХ ст. нагородило Смілянщину видатними постатями світового значення. У 1875 році на Смілянщину у с.Попівку приїздить видатний вчений мікробіолог Ілля Мєчніков, який одружився на дочці предводителя одеського дворянства, власника с.Попівка Миколи Білокопитова. Відтоді щоліта подружжя приїж­джало в Попівку до батьків – у садибу-родове гніздо, що стояла на пагорбі біля річки Гнилий Ташлик (від тієї садиби нині в селі збереглася панська комора та залишки муру).

У 1881 році, коли не стало батьків О.Білокопитової, Ілля Ілліч Мечніков пішов у відставку, і вони з дружиною поселилися в маєтку у Попівці, взявши опіку над її сестрою та братами.

Загалом всесвітньо відомий вчений прожив у Попівці 13 років поспіль – у період з 1881 до 1895 рр.. За цей час Мечніков обладнав у селі лабораторію і власним коштом збудував церковно-парафіяльну школу. Вона стояла неподалік нинішньої сільської школи – на пагорбі, з якого відкривається чарівний краєвид.

Збереглися відомості, що вчений добре почувався серед неймовірної природи Попівки. Вранці він бігав до річки, ходив босим її берегами із сачком у руках, пригощав дітвору цукерками, а малеча носила йому комах та жаб для дослідів. Одним із улюблених занять великого вченого були й піші прогулянки околицями живописної Попівки.

На вшанування славетного жителя в 2000 році ім’ям видатного вченого назвали сільську вулицю, а в сільській школі було відкрито кімнату-музей Іллі Мечникова, в експозиції якого в т.ч. зберігається ряд цінних архівних і фотоматеріалів (світлини обійстя Білокопитових, старої сільської школи, самого вченого з дружиною на прогулянці за Попівкою тощо).

Наприкінці ХІХ ст. до с.Сунки переїздить княгиня Наталія Григорівна Яшвіль.

В долі княгині  Яшвіль вирувало дві крові: роду Філіпсонів із Шотландії та Яшвілів із Грузії. Народилася Наталя Григорівна Філіпсон у Петербурзі 28  грудня 1861 року. Батько її, генерал-лейтенант російської служби, був наказним отаманом Чорноморського козачого війська.

Чоловік, Микола, тридцяти п’ятилітній  полковник, командував лейб-гвардії гусарським полком на Привіслянщині. На Смілянщині Яшвілю припало у спадок понад три тисячі десятин ґрунтів.

У 1893 році його життя трагічно обірвалось в Сунках. Об’їжджаючи скакового коня, він упав із нього і відбив собі нирки. Похований М.Яшвіль на Аскольдовій могилі.

image020 Княгиня переїхала із Варшави в Київ. Щоб не завдавати зайвих клопотів киянам вона оселилася у своєму вкрай занедбаному маєтку в Сунках. Більшість населення села працювало на економіях графа Бобринського. Треба було з чогось починати вести господарську діяльність. Вивчивши менталітет місцевого населення, його звички, культуру і трудові навики княгиня приймає єдине можливе у тій ситуації рішення. Вирішує підтримати ремісницькі навики населення прикрасивши їх своєю обізнаністю та мистецькою освітою. Розбудувала хутір «Княгинене» під лісом, біля ставків, за 4 км. від села, перетворила його на справжнісінький рай. Хутір «Княгинене» згодом перетворюється на мистецький центр спілкування видатних діячів культури і мистецтва. У цих місцях тривалий час гостюватимуть першорядні митці Ян Станіславський, Михайло Нестеров, Олександр Мурашко. У княгині вистачало турбот, але вона затялась відкрити в селі майстерню з художньої вишивки, килимарство, різьбярство, а також майстерню із карбування на металі та столярного виробництва.

Сама Наталя Яшвіль мала мистецьку освіту. Народних майстрів, набирали переважно із сунківських селян. Підвищувала майстерність їх заснована княгинею місцева школа художніх промислів. До речі в селі було споруджено приміщення для навчання учнів у початкових класах, з обов’язковим навчанням певних ремесел. У селі працювала безкоштовна лазня. Найліпші вироби майстрів побували в Європі. Це шитво нагородили малою медаллю навіть у Парижі. Дісталася їм велика срібна медаль на виставці 1909 року в Києві. Премією були увінчані творці вишивок і Петербурзі на другій всеросійській виставці (1913 р.).

До 1917 року майже всі землі були власністю княгині Яшвіль. Їй належали цегельний та спиртовий заводи, цех по вишиванню, школа, баня, великі масиви лісу. Розвинутими були рільництво, садівництво, виноградарство та рибництво.

Княгиня Яшвіль померла 12 червня 1939 року  і знайшла вічне земне пристанище  на Ольшанському кладовищі у Празі.

Іншою видатною постаттю Смілянщини був уродженець с.Куцівки Тодось Осьмачка. Тодось Степанович здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі. У 1920-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926 Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 1930-х роках з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук'янівській в'язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.

image022 У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Гнаний манією переслідування, жив у таборах для переміщених осіб: постійно переїжджав з місця на місце – жив у країнах Європи, США. У цей період побачили світ збірки поезій: «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) – та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Активно співпрацював з організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР). Здійснив блискучі переклади із Оскара Уайльда та Вільяма Шекспіра.

6 липня 1961 у Мюнхені Тодося Осьмачку розбив параліч. Друзі перевезли поета на лікування до Нью-Йорка. 7 вересня 1962 він помер у Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі у Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Історичні потрясіння ХХ століття – революція, громадянська та дві світові війни – не обійшли місто стороною. Події початку ХХ ст.. згубно вплинули на економіку та суспільне життя краю. Було зруйновано промислові підприємства, залізничний вузол, поламано тисячі людських доль.

У 1932–33 роках Сміла, як і вся Україна, пережила найжорстокіший голод.

Нажаль, Смілянський район не обійшла ця страшна трагедія. Зібрано сотні свідчень очевидців, які доводять, що голод торкнувся всіх населених пунктів району.

image024 Трагічним подіям, що підірвали генотип української нації, дана оцінка Верховною Радою та політичними силами. У суспільстві є різні думки щодо страшної трагедії. Та, попри все, Голодомор не можна виправдати посиланням на неврожай, неспроможність новостворених колгоспів забезпечити населення хлібом, потребами індустріалізації і подібними поясненнями, що не витримують критики. Безсумнівно, це наслідок жорстокої, безжалісної політики сталінського режиму стосовно власного народу, коли ціною життя мільйонів людей досягалася його мета, його диктаторські цілі.

На жаль, на допомогу Україні в ті страшні часи не прийшли і світова спільнота та багата українська діаспора.

18 листопада 2009 в селі Попівка відбулося урочисте відкриття меморіалу жертвам Голодомору 1932-33 років.

Попри все місто і район відроджувались.

Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя Смілянщини.

4 серпня 1941 року гітлерівці увірвались до Сміли. Окупанти встановили режим жорстокого терору і насильства. Вони закатували і розстріляли понад три тисячі місцевих жителів. Десятки тисяч військовослужбовців і цивільних було знищено у двох концентраційних таборах, що стали фабриками смерті.

image026 Але ніщо не могло залякати людей, зломити їхню волю до боротьби.

Сміляни чинили опір окупантам. На залізничному вузлі раз у раз виходили з ладу паровози, вагони, колії. Часто влаштовувалися диверсії на машинобудівному і цукровому заводах.

У листопаді 1941 року на залізничному вузлі почала діяти підпільна патріотична група з 83 осіб, яку очолив В.Ф.Ромейко. Його помічниками і були Я.Є.Щербатюк, М.С.Дерев’яненко,

У жовтні 1943 року із лісів Холодного Яру на Смілянщину передислокувався диверсійно-організаційний партизанський загін особливого призначення ім.Пожарського під командуванням Гарячого Д.Ф.. Основною задачею якого є паралізувати роботу станції ім. Т. Шевченко та якомога на довше зупинити роботу залізничного вузла.

Особовий склад загону пройшов навчання у підготовчому центрі Краснодону. З перших годин перебування на Смілянщині тісно співпрацював з підпіллям станції ім. Шевченко. Згідно звіту полковника Метельова:

«На рахунку загону кинуто під відкіс 14 військових ешелонів противника, знищено 476 і поранено 240 солдат та офіцерів, в тому числі вбито німецького полковника. Знищено 42 поліцейських, 17 шпигунів, 13 паровозів, 109 вагонів, 25 цистерн з горючим, 40 платформ з автомобілями.

Пошкоджено: 2 потяги, 52 вагони, 22 автомати, 12 автомобілів; захвачено трофей: 16 кулеметів, 67 автоматів і гвинтівок, 10 пістолетів. Роздано населенню 200 тон хліба».

Загін існував по уставу Радянської Армії. Навчання, бойові походи обід і забезпечення існування проходили по суворо розробленому плану. Кількість учасників загону досягала більше 900 чол.. На території загону діяло 3 партійні організації. Конспірація всередині загону була настільки сувора, що бійці загону знали тільки декілька ланок бойових товаришів. Як розповідають свідки було декілька партизанських баз, а яка головна ніхто не знав.

Однією з найбільш вдалих дій загону це було здобуття карт по укріпленню «Східного валу» (правий берег Дніпра), яким Гітлер намагався зупинити наступ Радянської Армії. Сміливі та дещо зухвалі дії партизан дуже серйозно шкодили фашистським військам.

У грудні 1943 року німецько-фашистське командування відтягує з фронту великі сили, щоб ліквідувати загін. На станції Цвітково висаджується піхотний полк генерала Ханна та починається штурм Грекової гори у Чорному лісі неподалік с.Мале Старосілля. 3 доби війська «Вермахта» штурмують укріплення партизан, а у цей час за наказом командира загону Горячого Д.Ф. силами господарського взводу і цивільного населення прокладає «гать» через Ірдинське болото.

Регулярні війська «Вермахта» підтримані артилерією і мінометним вогнем вперто просувалися вперед. Відчувши епогею битви командир загону Гарячий Д.Ф. дав наказ партизану Кабаченко І.Г. розігнати берегом Ірдиня 2 ескадрони коней, які утримував загін і пустити їх з гори на наступаючих фашистів. Такий тактичний хід зупинив бойову операцію.

Німецько-фашистські війська під натиском скачущих у весь опір коней були відкинуті від гори аж до с.Балаклея, що дало змогу партизанам форсувати болото і перейти на другий берег до с.Дубіївка, де була зустріч з загоном Пальохи і десантникам Семенова.

Маючи карти укріплень східного валу, партизанські з’єднання б’ють з тилу німецькі укріплення в результаті таких тактичних дій було захоплено плацдарм 8 км. по фронту і 5 км. у глибину. Три доби намагалися гітлерівці відбити захвачену територію, але марно підготовлені бійці партизанського загону вміли вгризатися у мерзлу землю.

Утримуючи плацдарм партизанські з’єднання дали можливість навести понтонну переправу і частина 52 армії перейшла на правий берег Дніпра.

Після з’єднання з частинами  Радянської Армії загін переформували, виснаженого боями командира, інваліда Гарячого Д.Ф. з почестями відправили у тил.

Переформований загін очолив начальник штабу Беренштейн Л.Ю. Далі була Польща та Чехословакія і скрізь бойовий навик отриманий на Смілянщині приносив перемогу партизанам.

image030У 2009 році у Тель-Авіві  Президент України Ющенко В.А. нагородив командира партизанського загону Беренштейна Л.Ю., ветерана Другої світової війни, орденом «за мужність» I ступеня за дії партизанського загону під час ІІ Світової війни.

image034Відділом культури і туризму Смілянської райдержадміністрації було відроджено базу партизанського загону ім.Пожарського. Заново відреставрована штабна землянка, яку вказала учасниця загону Ткаченко Н.В. Зараз там розташовано музей бойового шляху загону 1943-1944 рр.

Вшановуючи народних месників, вдячні сміляни спорудили на останній стоянці загону імені Пожарського в районі «Грекової» гори на Ірдині пам’ятний знак. Тут же знаходиться могила загиблого в останньому бою секрета­ря комсомольської організації загону Андрія Мельника (фото 1975 року). По партизанській стежині сюди літом, коли все буяє цвітом, приходять учні міста та району і гості Сміли, щоб вклонитися загиблим месникам.

29 січня 1944 року Смілу визволено від фашистських окупантів.

За післявоєнні роки майже повністю відбудовується промисловість міста.

Сьогодні, на початку ХХІ століття, завдяки зусиллям всіх смілян, які мають славне минуле, рідне місто впевнено будує своє майбутнє. Протягом всіє історії сміляни були оптимістами і знаходили певні шляхи виходу із найскрутніших ситуацій. Попередні покоління дбали і дбають про наступні, вірили, що їх задуми будуть втілені в життя, якщо не ними самими то їх дітьми. Бо без віри немає життя. Таку віру завжди мали і мають тільки сміливі люди. Ще раз згадуючи славну історію міста вшануймо пам’ять тих, хто сприяв піднесенню економіки, культури рідного краю.

Тут бували письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, художник Михайло Несторов, історик Микола Зеров, великий О. Пушкін, герой «Коліївщини» М. Залізняк, чемпіони світу І.М. Піддубний, Віталій і Володимир Клички, державні діячі М. Калінін, Г. Петровський, А. Мікоян.

У Смілі народилась і пішла у великий світ поетеса Олена Журлива. Працювали актори Г. Юра, А. Бучма, А. Ватуля. Народились військові діячі: Г.М. Штерн, К.С. Грушевський.

Прославили місто вчені О.Г.Шаргей (Юрій Кондратюк), А.П.Коваленко, М.Р.Пустельников.

Взагалому сприяли розбудові краю як князі, графи, талановиті, видатні діячі так і прості люди.

Завідуючий відділом краєзнавства Смілянської ЦРБ

Тимофієв Сергій Петрович,

методист відділу краєзнавства Смілянської ЦРБ

Пономарьова Вікторія Олексіївна