joomla template

Меню користувача

Лікувальні установи

Європейському регіоні, що характеризується високими показниками смертності, захворюваності та інвалідності. За показниками смертності, що в період між 1991 і 2012 роками збільшилися на 12,7%, Україна посідає друге місце в європейському рейтингу (у Європейському Союзі показник смертності зменшився на 6,7%). Переважають та в останні роки залишаються незмінними основні причини смертей, як неінфекційні захворювання: серцево-судинні та церебро-васкулярні, онкологічні, хвороби обміну речовин. У 2013 році серцево-судинні захворювання були основною причиною смерті у 66,5% випадків, далі йдуть новоутворення (13,9%), і на третьому місці (6%) — зовнішні причини (травми, отруєння, тощо).»

У 2012 році очікувана середня тривалість життя при народженні в Україні складала 66,1 років для чоловіків і 76 років для жінок, що є низьким показником не лише порівняно з середнім європейським (72,5 і 80 відповідно), але і дуже схожими на показники в Україні у 1990 році (65,7 для чоловіків і 75,0 для жінок).У поєднанні з міграцією, поточний стан здоров’я сприяв розвитку демографічної кризи, в результаті якої населення скоротилося на 7 мільйонів (з 52 до 45,3 млн) протягом двох десятиліть.

 

1reformy

2reformy 

Україна витрачає на охорону здоров’я значну суму своїх доходів. У 2012 році загальні витрати на охорону здоров’я складали приблизно 7,7% від ВВП ця частка фактично дорівнює або навіть вище, ніж в країнах, які приєдналися до ЄС після 2004 року, і вища, ніж в Польщі, Румунії і Естонії, що забезпечують своїх громадян кращими медичними послугами та мають кращі результати в сфері охорони здоров’я.

 

3reformy

Витрати з державного бюджету (4,4% ВВП) покривають 57% від загального обсягу медичних послуг, що використовуються людьми за іншу частину платять самі хворі.

У той же час, витрати лікувальних закладів переважно скеровуються на захищені статті (заробітна плата та капітальні видатки, наприклад, складають 71–74% від загального обсягу витрат) майже не залишаючи місця для фактичного надання послуг та лікування хворих, таких як закупівля медикаментів та витратних матеріалів; оновлення матеріально-технічної бази. Це означає, що послуги або не надаються, або у разі отримання громадяни змушені оплачувати основу частину витрат зі своєї власної кишені — наприклад, щорічні витрати на ліки в державних установах становлять всього 5–6% від загальної суми витрат і ця цифра зменшується, що змушує домогосподарства платити за переважну більшість лікарських засобів та товарів медичного призначення (за оцінками, 94–95% ліків протягом 2005–2012 рр. закуповувалися домогосподарствами).

Медичні установи стикаються також з іншими обмеженнями. Їх державне фінансування (як частка загального доходу залежить від типу закладу: лікарня, поліклініка, тощо) надходить з бюджетів, що були виділені місцевими органами влади (обласними, районними чи міськими/селищними радами), які в свою чергу отримують асигнування, що надходять з центрального бюджету. Такий розподіл ресурсів здійснюється за конкретною нормою/формулою, в основному на основі внесків– кількість лікарів, ліжок. Формула визначається на центральному рівні і переважно призначена для підтримки статусу-кво, з певною додатковою підтримкою за рахунок неофіційних «тіньових» платежів).  Крім того, бюджети «розписані» відповідно до жорсткої економічної класифікації. Медичні установи не мають свободи переміщати кошти з однієї лінії бюджету до іншої, або асигнувати ресурси на діяльність, що підтримує надання конкретних послуг (наприклад, пріоритети персоналу порівняно з комунальними послугами, хірургія та внутрішня медицина або устаткування в порівнянні з витратними матеріалами) без погодження із фіскальними органами. Замість цього вони зобов’язані витрачати усі асигновані кошти (невитрачені кошти на кінець року мають бути повернені, що в свою чергу може привести до ризику, коли фіскальні органи, зменшать бюджетні асигнування закладу Фонду на наступний рік на аналогічну суму), що робить керування лікарнею практично не актуальним, якщо не сказати контпродуктивним. Таким чином, для управлінців, вигідно завищувати витрати на інфраструктуру лікарні, а перебування в лікарні робити довшим, тому що це приносить кращий зиск у порівнянні з раціональними витратами і економією, або перепрофілюванням структури витрат.

Зміцнення первинної медико-санітарної допомоги.

Поточна ситуація і пострадянські традиції розподілу людських ресурсів (відсутність сімейних лікарів, закореніла система поліклінік), в короткостроковій перспективі не дасть жодної можливості відмовитися від нинішнього поєднання сімейної медицини, педіатрії, акушерства і гінекології для первинної допомоги. Проте, держава буде продовжувати чіткі ініціативи щодо посилення ролі та місця первинної ланки із започаткуванням нової ролі лікарів загальної практики, що працюють за принципом приватного підприємства/приватних підприємців (на прикладі, Великобританії, Нідерландів, Данії), особливо в сільських районах; з цією метою, буде продовжена поступова перепідготовка лікарів ПМСД і переоснащення ПМСД установ.

Принцип вільного вибору (реєстрації у одного «обраного лікаря» на умовах конкуренції) повинен застосовуватися, щоб використати найважливішу перевагу ПМСД, коли лікарі опікуються про декількох пацієнтів, осіб, родин, які живуть та/або працюють поблизу і чиє життя взаємопов’язане. Пацієнти у свою чергу зможуть скористатися лікарем ПМСД, для направлення по складній системі охорони здоров’я, оскільки саме лікареві ПМСД буде надано виняткове право направлення до спеціаліста («гейткіпінг»), що в свою чергу може знизити рівень само направлень пацієнтів. Але систему направлень не просто реалізувати, її необхідно ретельно обговорити (для створення збалансованої системи первинної медико-санітарної допомоги потрібні роки). Формула, що пропонує виняткове право лікарю ПМСД скеровувати до пацієнтів, буде значно кращим варіантом ніж повна заборона самозвернень, яку не можливо буде реалізувати.

Гібридна система оплати має стати зручним способом переходу від оплат бюджетними ставками до оплати за результат. Розумним підходом в даній ситуації може бути застосування комбінації:

1) подушних виплат з урахуванням ризиків, враховуючи витрати на надання медичних послуг окремим особам або групам (чиста подушна оплата враховує фіксовану плату за одного пацієнта, незалежно від віку, статі та стану здоров’я);

2) плата за послуги (стимул для лікарів, щоб надавати більше послуг лікування);

3) оплата за результат (стимулювання якості та ефективності на основі клінічних та економічних результатів). Новий механізм оплати повинен бути запроваджений негайно, принаймні, у пілотах.

Реформування мережі лікарень

Кількість і структура лікарень в Україні потребує термінової оптимізації, перепрофілювання тих ліжок і лікарень, на які використовують бюджетні кошти, але які є малоефективними та малопродуктивними як для пацієнтів так і для суспільства. Пропонується сформувати три рівні лікарень, що увійдуть до єдиної мережі: місцеві лікарні, регіональні лікарні (географічні регіони, а не адміністративні) та національні референтні центри. Спеціалізовані, вузькопрофільні медичні заклади повинні бути об’єднані в багатофункціональні медичні центри, щоб забезпечити широкий спектр послуг — навіть якщо деякі з них залишаться протягом певного часу. «Паралельн(відомчі)і системи охорони здоров’я» з часом повинні припинити своє існування, а лікарні, що працюють під різними міністерствами зрівняються з іншими медичними закладами та працюватимуть за контрактом з закупівельним агентством на паритетних підставах. Враховуючи поточну ситуацію, військово-медичні заклади можуть залишатися недоторканими.

Україні необхідно переглянути визначення інтенсивного та планового лікування. Інтенсивне лікування буде застосовуватися для важких медичних станів, проводитися лікарем, який має спеціалізацію інтенсивна терапія та/або реаніматологія, до моменту виписати хворого для відновлення; Планове лікування на відміну від інтенсивної терапії, як правило, необхідне людям, чиї хронічні фізичні стани або психічні розлади, ускладнюють задоволення власних потреб, потребуючи допомоги медсестри або іншого медичного працівника у себе вдома або в медичному закладі.

Передбачається створення Генерального плану лікарень (ймовірно, підготовлений на підставі регіональних генеральних планів), план має враховувати наявні ресурси і потреби та включати пропозиції щодо оптимізації мережі, заснованої на забезпеченні доступу та фінансовій ефективності. План(и) дозволять уряду визначити, які лікарні можуть виконувати функцію постачальників послуг у державному секторі (зливаючись або не зливаючись), які з них можуть бути приватизовані, які з них повинні розвиватися як заклади інтенсивної терапії, а які повинні бути перепрофільовані у лікарні планового або хронічного лікування Уряду буде значно легше здійснювати наступні кроки (використовувати революційний або еволюційний підхід) залежно від реакції представників зацікавлених сторін, після розробки плану (див. нижче «автономія надавача послуг» в розділі управління). Діагностичні послуги, або немедичні послуги (харчування, прання) повинні розглядатися як потенційні кандидати для формування державно-приватного партнерства.

Реформуваня охорони здоровя передбачає багато інших напрямків.

Вище викладене потребує соціального обговорення.

Інформація підготовлена на підставі вище названого документу оприлюдненого 27 листопада 2014 року. Підготував Максимюк М.М.